— Цей розлом знаходиться у Намʼянджу. Хоча сам по собі він не такий вже і великий, але рівень, який йому присвоїли, доволі високий. Тож, у цьому рейді може бути задіяна обмежена кількість мисливців. Саме тому ми звертаємось до тебе по допомогу, J…

Наступні слова були звичним для нього набором фраз. Рятувальна команда була напоготові, тож, як тільки J прибуде, вони одразу розпочнуть операцію. Його завданням, як і завжди, було стримування монстрів, поки команда не завершить рятувальні роботи, а після сигналу він мав знищити боса. J машинально кивнув. Сон Чохон задоволено усміхнувся і поплескав його по плечу.

— Ми довіряємо тобі, J, і розраховуємо на тебе цього разу теж.

Хто знає, чи справді вони йому довіряли? J чудово усвідомлював, що на нього припадала більша частина роботи. Не помітити це було просто неможливо. Але він терпів. Бо тільки так він міг врятувати якомога більше людей.

— J!

Коли J виходив із конференц-зали і вже майже перетнув коридор, то почув знайомий голос і швидко підвів голову. В кінці коридору стояла жінка середнього віку із привітним обличчям. Вона широко усміхалася, розкинувши руки у сторони.

Переконавшись, що поруч нікого немає, J прискорив крок. У його голосі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Тітонько.

На шиї жінки гойдався бейдж із написом Пак Хеґюн. J наблизився, але на мить завмер, перш ніж зробити крок назад. Він згадав, як новенький мисливець невдоволено зморщився минулого разу.

Якщо вона почує від мене запах крові…

Але Пак Хеґюн ні на мить не завагалася — швидко ступила вперед і обійняла його. На її обличчі не було жодних ознак відрази, а теплі руки м’яко поплескали його по спині. Тільки тоді J зміг трохи розслабити своє тіло.

— Ох, любий, я ж покликала тебе, бо тут більше нікого немає. Ти завжди так сильно хвилюєшся.

— Є таке.

— Лишенько, як же ти виріс! Ще вищим став…

— Та так, трохи є.

— Щоразу, коли тебе бачу, ти стаєш все вищим і вищим. Ти ж точно не перепрацьовуєш? Га?

— Коли як. Відколи тебе перевели у відділення в Інчоні, ми не так і часто бачимося.

Розмова між ними була такою теплою, дещо нагадувала розмову родичів, які давно не бачилися. Але насправді вони не були справжньою родиною, хоч і називали одне одного тіткою та племінником.

Вони були єдиними, хто вижив після того, як Перший розлом забрав їхні сім’ї. Але зв’язок між тими, хто зміг вижити, був набагато міцнішим за будь-які кровні узи.

J поглянув на Пак Хеґюн. Вона виглядала значно краще, ніж раніше, коли працювала у штаб-квартирі. Це й не дивно — керувати окремим регіоном набагато легше, ніж постійно подорожувати країною. Яке ж це все ж було полегшення. J усміхнувся.