J уважно оглянув хлопчика ще раз. Його обличчя було блідим, а потріскані губи щільно стиснутими. Він, здавалося, був чимось невдоволений.

І як формою губ взагалі можна було передати свої справжні почуття? Незважаючи на те, що цей хлопець міг будь-якої миті знепритомніти через біль, він усе одно вперто стояв на своєму, навіть у такій ситуації.

Кажуть, що від болю люди стають вередливішими…

Чи він поводився так через біль, чи просто мав такий характер? J це питання дещо зацікавило. Втупившись у хлопчика поглядом і майже загубившись у власних думках, він раптом запитав:

— Памʼятаєш мене?

— …

— Це я витягнув тебе звідти.

Попри те, що його слова були доволі розпливчастими, хлопчик, здавалося, і без зайвих пояснень все зрозумів. Його стиснуті губи трохи розслабилися, а голова ледь помітно повернулася убік J, ніби він пригадав той день.

Мабуть, все ж було б краще, якби він цього не пам’ятав.

Якщо та розплавлена постать, що всіма силами намагалась захистити цього хлопчика, справді була його батьком чи родичем… Тим паче. J прикусив внутрішню частину щоки. Памʼять ніколи не підкорялась бажанням людини, а спогади, які хотілося забути, з часом ставали тільки яскравішими. Дивлячись на перев’язане обличчя хлопчика, J знову промовив:

— Чув, що ти поки не можеш говорити… А як щодо рухів пальцями?

У відповідь кінчики пальців хлопчика ледь ворухнулися. J сперся підборіддям на руку й пробурмотів:

— Тоді просто рухай пальцями. Я зроблю все можливе, аби зрозуміти тебе.

— …

— Я добре вмію говорити сам із собою, та і читати інших людей теж.

— …

— Ну що? Зможеш поворухнути пальцями?

Кінчики пальців знову поворухнулися, а J широко всміхнувся.

— Отак, правильно.

Біп… Біп… Біп…