Біп, біп, біп… Гучно лунав писк кардіомонітору. J обережно обійняв хлопчика, намагаючись це зробити якомога обережніше. Той, притулившись до нього, тихо покашлював.
У повітрі досі стояв терпкий запах крові. J ніжно провів рукою по худенькій спині хлопця. Тіло, що безсило лежало у його обіймах, здавалося таким легким. Чуже серце билося швидко, але все одно ледь відчутно — наче намагалося нагадати, що він усе ще живий.
Він живий. Він живий…
Я врятував його. Я врятував цю дитину.
J ще раз спробував усвідомити цю приголомшливу правду, і тільки після цього його напружене тіло змогло трохи розслабитися. Він важко зітхнув. Хлопчик, який тільки почав заспокоюватися, здригнувся. Здавалося, він розумів, що зробив щось не так, але J не злився на нього. Навпаки, саме завдяки цьому хлопчику він нарешті зміг прийти у себе.
І нащо я вже зібрався вмирати? Я маю намагатися жити до самого кінця…
Тільки тоді він зможе і надалі жити з цим впертим, норовливим і надміру активним малим. J знову тихо зітхнув. Хлопчик, чиї забруднені кров’ю руки досі чіплялися за комір, несміливо все ж відпустив його. J притулився щокою до чужої маківки й тихо запитав:
— Боляче?
— …
— Мабуть, дуже боляче… Нащо ж ти це зробив?
Як і завжди, відповідь він так і не почув. Але з часом J навчився розуміти цього хлопчика без слів.
Переривчасте дихання, легке тремтіння тіла. Цей хлопець замість того, щоб вголос казати, що йому боляче, звик просто мовчки терпіти. J ніжно поплескав його по спині. Тепло чужого тіла, на диво, його навіть дещо заспокоювало.
— Ти можеш робити все, що завгодно… Але не лякай мене так більше, добренько?
— …
— Лікарі скоро прийдуть. Зовсім трошки треба почекати.
— …
Хлопчик, який весь цей час мовчки його слухав, раптом заперечливо похитав головою, а потім, ніби намагаючись вислизнути з обіймів, почав відштовхувати J долонями. Той же стривожено схопив хлопця за руку.
— Що таке?
— …
— Не хочеш лікарів бачити?