J.

Юн Бін міцніше стиснув телефон у руці й озирнувся. Поки що ніхто з команди не звернув на нього уваги, але, варто буде йому вчинити щось незвичне, всі погляди неодмінно будуть прикуті до нього. Тож слід було поводити себе як зазвичай.

— …Зрозумів. Будь ласка, зачекайте хвилину.

Він провів рукою по обличчю, підвівся і схопив піджак, що висів на спинці стільця. Шурхіт тканини здався йому надто гучним.

— …

Кілька колег здивовано зиркнули на нього. Не кажучи ані слова, Юн Бін підняв вказівний палець, вказуючи на стелю. На обличчях колег відбилася жахлива втома. Хтось навіть важко зітхнув.

Затиснувши телефон між плечем і вухом, він швидко написав кілька слів на клаптику паперу й показав команді.

[Вийду на хвилинку. Відпочиньте.]

Ті кивнули, щойно прочитали записку. Щойно він вийшов з офісу й зачинив за собою двері, його кроки прискорилися. Спустившись сходами аварійного виходу, він зупинився на поверсі підвального приміщення — саме тут не було камер спостереження, і ніхто не зміг підслухати цю розмову. Він перевів подих.

Зазвичай Юн Бін не звернув би на це уваги, вирішив би, що це черговий самозванець. Але…

— J повернувся.

Чи розумів він вагу цих слів?

Юн Бін потер пальцем кришку телефону, глибоко вдихнув і нарешті знову заговорив.

— Вибачте за затримку. Говоріть.

— Здається, ти не один. Ще на роботі?

— …

— Уже майже північ.

Кожного разу, коли він чув цей спотворений голос, у грудях з’являлося дивне відчуття — чи то напруги, чи то якогось дивного очікування. Ні, це більше було схоже на тривогу.

Чи знала людина на іншому кінці дроту про його почуття?

— Розмовляти телефоном не дуже безпечно. Хотів би зустрітися з тобою особисто. Не буде сьогодні раптом вільної годинки?