— Хвилинку. А тут уже подробніше. У сенсі затягнуло її туди? — Юн Бін нервово кинув погляд на Юн Ґьоль, яка лежала на операційному столі.

— Та в прямому. Її тіло — проста оболонка без душі, — тикнувши пальцем у кулю світла, спокійно відповів Нам Вуджін.

— Але ж…

Юн Бін замовк, спостерігаючи за тим, як ледь помітно підіймалися груди Юн Ґьоль, і, підійшовши ближче до столу, обережно торкнувся її зап’ястя з червоною міткою. Пульс є, значить вона все ще жива, але, якщо вірити словам Нам Вуджіна, її тіло залишилося без душі.

— Якщо це правда, то чому вона досі жива? Вона ж навіть дихає без жодного апарата…

— Гадки не маю. Вперше бачу, щоб душу повністю затягнуло в інший світ, тож доведеться розбиратися.

— …

— Тільки не дивись так на мене. Я і сам мало що знаю, — Нам Вуджін легко постукав себе по скроні пальцем і натягнуто усміхнувся.

— Так, ти правий, — зітхнув Юн Бін.

— Але є у мене одна здогадка. Хвилиночку.

Нам Вуджін озирнувся, помітив у кутку лабораторії білу дошку й потягнув її до себе, особливо не церемонячись — просто копнув у сторону стос книг, що заважали. Юн Бін розтулив рота, наче збирався щось сказати, але зрештою передумав.

На дошці збереглися сліди старих, майже стертих написів. Нам Вуджін неохоче витер їх, відкрив чорний маркер та почав було щось шкрябати на дошці, але вже наступної миті зупинився, зрозумівши, що маркер засох.

— Коли ти востаннє ним користувався? — насупив брови Юн Бін.

— Не питай. Взагалі-то не так вже і давно.

— Господарю.

До них підійшов хлопчик і простягнув коробку з новими маркерами. Нам Вуджін забрав її і недбало потріпав його по голові.

— Дякую.

— Завжди радий допомогти, господарю, — хлопчик усміхнувся і так само швидко зник, як і зʼявився мить тому.

— Ти без цієї ляльки хоч день можеш прожити? — Юн Бін лише похитав головою на це видовище.

— І про це теж не питай. Краще повернімося до теми.