Ліжко, на якому вони лежали, а за ним каркас і стіни зникли, залишивши по собі лише чисту білу порожнечу.

Серед білого попелу, що кружляв у повітрі маленьким буревієм, Ча Відже різко потягнув руку, яку досі тримав, і пригорнув велике тіло до себе, ніби намагаючись його хоча б так захистити. Воно легко, без опору піддалось. Але тривало це лише мить. Тепло у його обіймах поступово згасло.

Очі Ча Відже широко розкрились. Він розтиснув обійми й подивився на свої долоні. Вони були порожні.

— Лі Сайоне! — крикнув Ча Відже і зціпив зуби.

І раптом перед його очима щось майнуло. У тому ж порожньому просторі, де щойно не було нічого, з’явився хтось у чорному — він стояв навколішки, схилившись над чимось таким же темним. Постать здавалася водночас знайомою й чужою. Побачити власну спину — рідкість, але він одразу зрозумів.

Це був він сам.

Ча Відже завмер, не відводячи погляду від цієї постаті. Зрештою «той» підвів голову. Повільно зіп'явшись на ноги, «він» опустив погляд на чорну труну, до якої щойно припадав.

— Все гаразд, — тихо і ніжно промовив. — Просто поспи ще трохи.

Наступної миті «Ча Відже» рушив уперед. Він перетнув подвір’я, всіяне сухою, давно мертвою травою. В одному з кутів палахкотіла піч, а у ніс ударив різкий запах. Не зупиняючись, «Ча Відже» рвучко відсунув щільно зачинені двері.

У майстерні, заваленій інструментами й матеріалами, Хон Йесон одягнувши лупу, що стирчала, неначе монокль, випрямив своє згорблене тіло. Його старі, вимазані у багнюці, капці з трьома смужками хлюпнули по підлозі.

— Гей, витри з себе кров перед тим, як заходити.

«Ча Відже» грубо витер кров з маски тильною стороною долоні, а куточок його губ мимоволі сіпнувся.

— Це не моя кров.

— Та я й не сумнівався. То там досі жахіття, так?

— Ага.

— …

— Уже надто пізно.

— …

— Але я прийшов не тільки про це поговорити… Хон Йесоне, ти ж казав, що можеш керувати простором, так?

Хон Йесон кліпнув очима і швидко знизав плечима.