— За мною, — коротко кинувши ці слова, він повернувся і пішов далі.

— Гей, заждіть!

Юн Ґьоль поспішила за ним, геть забувши про біль у ногах і те, що цей чоловік узагалі-то незнайомець. Просто вона відчула полегшення від розуміння, що зустріла хоч когось живого. Під сірувато-чорним плащем вона побачила зношені, вкриті попелом чоботи. З кожним кроком вони лишали за собою все більше слідів.

Як не дивно, чим дужче вона намагалася наздогнати його, тим швидше він віддалявся.

Фух, фух…

Дихання ставало все важчим, а в роті з’явився солодкуватий присмак. Плащ, який щойно майорив прямо перед її очима, тепер майже зник з поля зору.

То він такий швидкий чи я настільки повільна?..

А, може, він телепортуватися вміє? Якого він…

Юн Ґьоль шморгнула, намагаючись вирівняти дихання. І раптом кроки, що поступово віддалялися, зовсім стихли.

— …

Він стояв далеко попереду й мовчки дивився на неї.

— В-вибачте… У мене болять ноги, — знітившись, пробурмотіла Юн Ґьоль.

— …

Постать у чорному плащі не відповіла, а натомість щось їй кинула. Це був старенький шкіряний мішечок. Юн Ґьоль дивом впіймала його і швидко розгорнула. Усередині вона знайшла різноманітні зілля, і виглядали вони надзвичайно цінними!

Він хоче, щоб я це випила?

Юн Ґьоль невпевнено витягла червоне зілля і зиркнула на нього.

— Нам треба йти далі.

У нього що, алергія на розмови?

На щастя, він терпляче чекав, поки вона вип’є зілля і повільно наздожене його. Коли Юн Ґьоль підійшла ближче, то відчула, як повітря наповнилось солодкуватим, змішаним із гіркуватим запахом попелу, ароматом. Ця солодкість була настільки насиченою, ніби десь зовсім поряд розчинили цілу жменю цукру.

Що це?