Господар?

Ча Відже швидко озирнувся, і його погляд одразу впав на того, хто тримав Ікло Василіска. Це був Лі Сайон. Він стояв осторонь, трохи сутулячись, у тому самому одязі, що й у Меморіальному підземеллі.

Та бути не може…

Ікло Василіска смикався у його руці, немов щойно спіймана риба, ніби підтверджуючи, що Ча Відже має рацію.

[Думки Ікла: Нарешті я знайшов свого господаря!]

[Думки Ікла: А цей тип тільки і робить, що ігнорує мене! Так і ще до жаху нудний! Я хочу назад до господаря!]

Та «господар», Лі Сайон, абсолютно незацікавлено кивнув.

— На що чекаєш, хьоне? Якщо вже дістав його, то швидше встроми в череп.

— Ах, ні…

— …Га?

[Думки Ікла: Господарю?]

[Ікло Василіска приголомшений.]

Навіть без слів усе було зрозуміло. Ікло, що ще мить тому смикався у його руці, раптово завмер. Замість того, щоб привітати його чи хоч якось відреагувати, цей так званий «господар» пропонував… Братовбивство.

Хоч Ча Відже й не мав особливої прихильності до Ікла Василіска, втім, втеча з розлому Західного моря все ж зблизила їх. Він глянув на Ікло, що нині мовчав, хоч зазвичай був вкрай говірким.

— …Ти як?

— Тобі самому не здається, що це питання більше стосується тебе?..

— Не у тебе питаю. У нього.

Ікло мовчав. Попри тінь сумнівів Ча Відже все ж погоджувався з Лі Сайоном — спершу їм треба було вибратися звідси. Він стиснув покраще руківʼя клинка, і раптом його охопило дивне дежавю, що не залишило місця для тривоги. Адже тепер у нього були ті, кого він мусив попри все захистити.

У Юн Ґьоль залишалося зовсім небагато часу. Вони мали повернутися якнайшвидше. Погляд його впав на кістки під ногами — можливо, серед них були і рештки його товаришів. Та…

— …