Ча Відже розплющив очі.
Він стояв посеред знайомого залу ресторану похмільного супу. Тепло, яке щойно торкалося його руки, розтануло, мов марево, і Ча Відже несвідомо стиснув порожню долоню. Попри те, що він був у місці, яке здавалося таким рідним, на серці було дивно порожньо.
Йому так хотілося залишитися ще бодай на хвильку. Хоча б на десять нещасних хвилин. Навіть п’ять були б для нього справжнім подарунком. Давненько ж він не відчував такого щемкого жалю.
І як він точніше міг описати це дивне відчуття?
— …
Гуп…
Земля здригнулась. Здавалося, ніби десь зовсім поруч обвалилося щось важке. Автограф у рамці, що висів на стіні, затремтів, а тоді з глухим стуком упав додолу. То був автограф Юн Біна. Ча Відже кліпнув очима. Зараз було зовсім не до дурних сентиментальностей. Він змахнув пил зі скла і обережно поклав рамку на стіл.
Невдовзі він підійшов до прилавка. Під касовим апаратом лежала маска J, а прямісінько до неї була приліплена маленька жовта нотатка з охайним, витонченим почерком.
[Залишаю її тут, бо знаю, що Ви обов’язково повернетеся до ресторану. Можете не дякувати.
— Маленьке диво, Со Мінґі]
Цей хлопець може майбутнє бачити чи що? Та хай там як, Ча Відже був йому щиро вдячний. Він надів маску і спритно відкрив шухляду під касовим апаратом. Всередині все лежало на своїх місцях: облікова книга, стара гумова кулька — схоже, її залишила Пак Хаюн — кілька кольорових олівців і...
— …
Годинник.
Ча Відже обережно підняв його.
Брязь…
Сріблястий годинник виглядав геть інакше, ніж він пам’ятав. Скло тріснуло, корпус був подряпаний і затертий до знемоги, а в деяких місцях вже навіть проступила іржа, та й обидві стрілки завмерли.
Коли я розплатився ним за вечерю, він виглядав, як новенький…
Та придивившись уважніше, Ча Відже помітив, що годинник мав дивну, майже химерну будову. Усередині циферблату виднілися три маленькі кола. Два з них були вкриті чимось білим, неначе хтось навмисно замазав їх густою фарбою, намагаючись приховати те, що ховалося під ним. Лише одне коло залишалося відкритим — це був крихітний циферблат у самому серці годинника, і…
Тік.
Він рухався. Єдиний, хто ще зберіг життя у цьому знівеченому механізмі.