Це був повний безлад. Усі погляди зосередилися на виноградному соку, що повільно крапав на стіл. Вони без зайвих слів розуміли, що не мають розбудити Лі Сайона.

— Тоді… Ми хоч приблизно знаємо, коли він прокинеться? — стривожено запитав Бе Вонву.

— А звідки мені знати! Я ж не ворожка, і взагалі-то це душа Лі Сайона, тому все залежить від нього.

— Навіть ти? Найкращий ремісник, геній, благословенний самими небесами?

— Ла-ла-ла~ Я вас не чую.

Хон Йесон затулив вуха й утік у кут кімнати для нарад.

— …Отже, найкраще, що ми можемо зробити зараз, — це просто залишити все, як є.

Після слів Юн Біна запала тиша. Якщо вірити Хон Йесону, їм залишалося тільки чекати. Безсило. Без змоги щось змінити.

Мені слід було залишитися з ним.

Якби ж я тільки трохи відклав вбивство того клятого кита…

Ча Відже зціпив між собою руки, що лежали на столі. Його хватка була слабкою, але нестійка склянка перекинулася. Сік повільно розтікся фіолетовою плямою по столу. Він дивився на неї лише кілька секунд, після чого заплющив очі. У темряві, що поглинула зір, спалахнула пара фіалкових очей.

Коли ж це сталося? Коли у тих колись холодних, відсторонених очах… З’явилося тепло?

— Повертайся швидше, хьоне.

Чи знав Лі Сайон про свою долю, коли прощався зі мною? Ймовірно, що так. Хіба не тому він передав мені сувій, вдавши, що просто дає «обіцянку на мізинцях»?

— …

Усе життя Ча Відже було низкою рішень, і завжди він обирав саме той шлях, що дозволяв урятувати якомога більше життів.

— …

Але...

Перед очима знову спливла постать Лі Сайона, який безпорадно лежав на підлозі ванної кімнати. Ча Відже зціпив зуби, й у цю мить…

Плесь!