Ча Відже стиснув і розтиснув кулак. Сила, що раптово зникла, а потім так само несподівано повернулася, дивні двері, які виринули з пам’яті «Ча Відже», голос, якого він ніколи не чув у чужих спогадах, але який здавався дивно знайомим. Він намагався згадати його — голос, схожий на рик звіра…

— Ча Відже.

Він надто вже сильно був схожий на той, що лунав у фрагменті, який показала йому Юн Ґьоль.

Тим часом Лі Сайон усе продовжував сидіти на тому самому місці і мовчки йому усміхався. Його посмішка була моторошно виразною, та й загалом усе в ньому виглядало чомусь таким… Неживим.

Може, варто спочатку його вирубити? Ча Відже хруснув пальцями, й у ту саму мить…

Гуп!

Він рвонув уперед, перекинувши крісло, і схопив Лі Сайона за горло, навалившись на нього зверху.

Бух.

І голова Лі Сайона вдарилась об підлогу.

Стук, тук, тук…

Годинник зісковзнув із зап’ястка й покотився вбік.

Попри те, що його притиснули до підлоги й стиснули горло, Лі Сайон не пручався ні на мить. Навіть після всього усмішка не зійшла з його обличчя, і раптом Ча Відже відчув непереборне бажання чимось затулити це кляте обличчя.

— Припини… Я ж не заради бійки це зробив, — ледь розтулив губи Лі Сайон.

Шкіра під його долонями була холодною, та попри це Ча Відже все ж відчував слабкий пульс. Він зиркнув убік. Може, зламати йому ноги спочатку? Нам Вуджін зможе їх і так, і так пізніше підлікувати…

— Я маю… Все добре перевірити, бо це — останній шанс, — прошепотів Лі Сайон.

— …

Він обережно поклав руку на ту, якою Ча Відже стискав горло. Дотик був холодним, майже крижаним, і Ча Відже ще дужче впився пальцями в його шкіру.

— Чого ти хочеш?

— О, чого я хочу?..

М’язи на шиї сіпнулися. Лі Сайон… Засміявся. Слабкий кашель і ніжний, здавлений сміх вирвалися з його легень так, що й спинитися було досить важко. Лише з часом сміх нарешті стих, і чужі пальці легенько торкнулися тильної сторони руки Ча Відже.