Тьохк.

— Га?

Тьохк, тьохк, тьохк. Раптом його серце гучно загупало. Ніби нічого не змінилося, але щось було не так.

Ча Відже стиснув куртку. Тим часом Лі Сайон уже зробив крок уперед. Його млявий голос змішався із солодким ароматом, що витав у повітрі. Під яскравим світлом коридору Ча Відже бачив лише його темний силует.

— Я хотів додати інтерв’ю з директоркою, але вона вперто відмовлялась…

— …

— Юн Бін теж не захотів. Напевно, за її наказом. От я й розізлився.

— …

— Проте Сон Чохон виявився напрочуд зговірливим. Він погодився майже одразу. Напевно, через імідж…

У його словах була якась дивна легкість, навіть грайливість. Бліда шкіра під темним волоссям, сліди від пальців на шиї, що вже блякли… Його пальто ледь хиталося в такт рухам, а гострий профіль носа й губ вимальовувався щоразу, коли він ледь повертав голову. І невдовзі Ча Відже помітив, що Лі Сайон дивиться чітко на нього.

— …Хьоне?

— …

— Щось не так?

Ча Відже поглянув на Лі Сайона наново. Хіба в нього завжди були такі широкі плечі? Він завжди був таким високим? Тепер він був на пів голови вищим за Ча Відже. І коли той не рушив слідом, Лі Сайон зупинився й обернувся.

Перед ним уже стояв не хлопчик, якого він колись урятував, а цілком дорослий чоловік.

— Навіщо ти це зробив? — недовго думаючи, запитав Ча Відже.

— Що саме? Ах… Документалку?

— Мгм.

Лі Сайон кліпнув, ніби почув щось дивне. Його відповідь прозвучала буденно, так, ніби це було найочевидніше у світі.

— Я ж уже казав. Зробив, бо дурні почали тебе забувати.