Стук.

Гам Сокйон поставила чашку на стіл.

— Давно ж ми не бачилися.

— І справді.

Невдовзі знову запала тиша, однак Ча Відже продовжував терпляче чекати. Відстань між ними, колись така мала, мов між рідними, тепер зросла до прірви. Вона відвела погляд і прикрила рот кулаком, тихенько покашлявши. Вигляд у Гам Сокйон був виснажений, та і вона сама ледь стримувала кашель, що раз по раз проривався назовні.

— Як ви?

— Поки що тримаюсь.

— Зрозуміло… Це добре.

Ча Відже поглянув на палицю, що спиралася на її стілець. Таку саму він бачив під час пресконференції.

— Тепер ви ходите з палицею.

— Ох, по телевізору побачив? Значить, не так вже ти й заліг у глухі гори, як подейкували, — злегка всміхнулася вона.

Ха… А я навіть пожартувати якось не можу.

Ча Відже криво всміхнувся їй у відповідь.

— Травмувалась кілька років тому і з того часу відійшла від справ… Тому тепер це просто стара річ, що припадає пилом, — Гам Сокйон обережно потерла ліве коліно.

І знову тиша. Чомусь розмова ніяк не клеїлась. Невже вони завжди так говорили — уривками й з такими довгими паузами? Він намагався пригадати, та навіть ці спогади були туманними. Ча Відже повільно кліпнув.

Якось усе це так дивно…

— Коли ти повернувся? — цього разу першою заговорила Гам Сокйон.

— Ох, та зовсім нещодавно.

— Зрозуміло.

— …