— Угх, що це?

— Це й справді… Неймовірно, — пробурмотів Лі Сайон.

Ча Відже насупився й грізно поглянув на курча. Сліпуче світло, яке ще мить тому блимало й дратувало вуха гучним тріском, поступово згасло. Ккокко все так само, згорнувшись калачиком, сидів на долонях Лі Сайона, а його крихітні оченята залишалися щільно заплющеними. Ча Відже схрестив руки на грудях.

— Щось змінилося чи ні?

— …

— Тоді ходімо просто знайдемо Юн Ґьоль, а це чудо лишай тут.

— Квок!

Ккокко різко змахнув обома крилами й голосно закудкудакав. У його крихітних очах промайнув дивний блиск, але зустрівся він лише з двома парами холодних, байдужих поглядів. Обережно склавши крила, Ккокко защебетав дзьобом.

— Друже, не клич мене! Я прийшов тільки це сказати, — зірвався з його милої мордочки квапливий шепіт.

— Чому це?

— Бо господар цього місця — он той хлоп, розумієш? Це, між іншим, проникнення на чужу територію.

— То це не сон, а окремий простір?

— Саме так. Місце, схоже на Меморіальне підземелля, у якому ти вже бував… Ах! Все, досить, я і так уже зрозумів.

Тріск!

Іскри пробігли по круглому гладенькому тільцю Ккокко. Він підстрибнув на місці, а його дзьоб зарухався ще швидше.

— А ось це вже погано. Треба тікати. Ох, і характер же в тебе!

— Гей, хоч натяк дай, перш ніж зникнеш!

Ккокко, тобто Хон Йесон, захитав своєю маленькою голівкою, наче не вірячи своїм вухам.

— Про що ти, друже? Знайти слабке місце мусиш ти вже сам!

— Я?