Запала тривала тиша.

Лі Сайон бездумно дивився на простягнуту до нього руку. Руку, загрубілу від мозолів. Руку, яка колись розтанула від отрути, що залишила на її ніжній шкірі шрами.

— Ти зможеш? — ледь поворухнулися сухі губи.

Відповідь пролунала миттєво.

— Я зроблю це.

— …

— Я вже двічі зазнав поразки, однак… Я вірю, що з кожної поразки можна винести урок.

— …

— І я також впевнений, що ти теж не хочеш, щоб твої зусилля були марними, правда ж?

— …

— Тому допоможи мені.

Лі Сайон нічого не відповів, але Ча Відже міг легко здогадатися, про що той думає.

Він був людиною, що трималася за світ заради третього шансу. Він точно не захотів би втрачати можливість, яку ледве зміг отримати. Так нічого і не сказавши у відповідь, Лі Сайон схилив голову. Здавалося, він не збирався схопити простягнуту руку, тож Ча Відже незграбно прибрав її.

— Скажи мені лише одне.

— Що саме?

— У тому світі… Чому в тому світі він так багато хворів?

— …

— Він так і не відповів мені. Навіть коли помирав…

Причина його хвороби в другому світі. Думки Ча Відже завертілися. Раніше Хон Йесон казав: у першому світі Ча Відже був настільки сильним, що навіть після використання годинника той не зламався.

Дивно, але він відчував, що знає відповідь на це питання. Ні, Ча Відже точно її знав, немов хтось вбив цей факт йому в голову. Сам того не помітивши, він мимоволі розтулив губи.