Слова, що промайнули в його голові, він колись уже бачив на сайті Прометея. Що людство мусить запобігти кінцю. Що вони мають зібрати всі свої сили, аби його зупинити. Холодок повільно пробіг по його спині. Якщо те, що сказав Лі Сайон, було правдою, хіба це не означало, що кінець уже наближався?

— То… Навіть ти не знаєш, коли він настане?..

— Не знаю. І ніхто інший не знатиме, але… — його світло-фіалкові очі спокійно продовжували дивитися в порожнечу. — Наші світи зливаються все більше і більше… Тож, мабуть, він настане швидше, ніж раніше.

— …

— Світ, який мав зникнути, залишився й поволі зливається з іншим. І коли твій світ набуватиме форм зруйнованого… Дедалі більше людей почнуть згадувати минуле. Саме так працює страх, викарбуваний на душі.

І коли це станеться, кінець настане швидше. Ча Відже важко ковтнув. По відчуттях його горло ніби набрякло. Лі Сайон легенько торкнувся скроні своїми почорнілими пальцями.

— Варто би добре підготуватися. Хоча сама підготовка буде нелегкою…

А ось це вже була дилема. Щоб відвернути кінець, потрібно буде об'єднати всі сили. Але що більше вони це робитимуть, то швидше наближатиметься кінець. Ча Відже повільно видихнув. Це так виснажливо. Проблема, яку неможливо було ось так просто розв’язати. Та навіть якщо це здавалося таким важким, її треба було так чи інакше вирішити. Хіба він уже не заприсягнувся довести цю справу до кінця?

Лі Сайон, який досі дивився на Сайона в обіймах Ча Відже, злегка нахилив голову.

— До речі. Щойно виберешся звідси… Може, пошукаєш Юн Ґьоль?

Не очікуючи почути це ім’я, Ча Відже здивовано розкрив очі й підвів погляд.

— Ґьоль… Та старшокласниця?

— Ах, то вона досі навчається? — тихо мугикнувши, промурмотів під ніс Лі Сайон. — Вона була однією з небагатьох, хто вижив аж до самого кінця, коли світ накрила хвиля загибелі. Разом зі мною. Більшість інших загинули, але вона чомусь вижила. Це варте похвали. Зрештою виживати теж треба вміти.

Це було досить уїдливе зауваження. Та раптом Лі Сайон вказав кудись почорнілими пальцями. Ча Відже опустив очі, аби поглянути, куди саме він показує. На годинник на його зап’ясті. Стрілка старого, подряпаного годинника й далі сумлінно відміряла секунди, неначе відраховувала час, що їм залишився.

— Це Юн Ґьоль розповіла мені про годинник.

— Що?

— Одного дня вона сказала, що, можливо, за його допомогою можна повернути час назад. Що серед твоїх речей є годинник, здатний на це.

— …

Він згадав її світлі очі, що сяяли золотом з-за лінз окулярів. Чи могла Юн Ґьоль бачити фрагменти першого світу ще у зруйнованому? А в мирному світі, можливо, лише вона одна бачила спогади про кінець?

— Оскільки вона дожила до самого кінця… Страх, викарбуваний у її душі, має бути досить глибоким. Спробуй із нею поговорити. Зрештою Юн Ґьоль ти дуже подобався, — Лі Сайон сперся спиною на темну стіну.