У затишному куточку старого провулка працював ресторан, який не мав навіть вивіски. Єдиною підказкою, що то було за місце, був надпис «Хаджнґ-ґук», прикріплений до скрипучих залізних розсувних дверей. Проте заклад мав неабияку популярність. Усередині було так само жваво, як і ззовні, а люди вишикувались у черги перед закладом.

Поруч із меню на стіні висіло кілька вицвілих плакатів та автографів, недбало приклеєних скотчем. Не автографи знаменитостей, а скоріше;

[Ресторан похмільного супу — Мисливець Бе Вонву]

[Чудовий ресторан! — Мисливиця Ян Хеджін]

Це були автографи мисливців. Серед натовпу молодий чоловік із чорнявим волоссям спритно рухався між столиками. У сірій толстовці та чорному фартусі з логотипом бренду соджу він вправно лавірував у вузькому приміщенні, не зважаючи навіть на таці, наповнені гарячими мисками.

— Хаджанґ-ґук готовий.

— О, дякую.

— Працівнику, нам ще два супи!

— Добре.

— І додайте дві порції рису, будь ласка.

— Гаразд, уже несу.

Молодий чоловік запам’ятав столик і швидко попрямував на кухню. У цей момент мисливець із голеною головою гучним голосом запитав:

— Вибачте, можна ще одну пляшку соджу?

— Ні, ви вже випили свої дві пляшки.

— Що Ви таке кажете? Це наша перша пляшка!

— Я бачив, як ви раніше сховали порожню. Тож ні пляшки більше.

Молодий чоловік вказав пальцем на просту табличку біля меню. Нотатка, написана чорним маркером на аркуші формату А4, підкреслювала суворість її автора:

[Соджу обмежено до двох пляшок на столик]

[Щоб уникнути сварок і бійок]

Молодик зібрав порожні тарілки зі сусіднього столу та пішов на кухню. Чоловік із голеною головою незграбно витягнув з інвентаря порожню пляшку, а його товариш на протилежному боці столу насварив його: