…Він кліпнув затуманеними очима й ледь поворухнув пальцями. Учора його знову насварили за те, що він підвівся із ліжка. Вони сказали, що невідомі дроти, під’єднані до його тіла, підтримують йому життя і що їх у жодному разі не можна висмикувати. Люди в білому бурчали, знову підключаючи до нього ці дроти.

Та невже?

Він знову кліпнув затуманеними очима. Невдовзі ці люди прикрили їх тонкою тканиною. Вони казали, що очі не можна навантажувати яскравим світлом. Хоча це й не мало великого значення, адже він усе одно нічого не бачив.

— …

Світ без J був тьмяним, а час тягнувся нестерпно повільно. Більшість днів він проводив лежачи в ліжку. Найважчі часи, коли навіть дихати було боляче, вже минули, і тепер він міг трохи ходити, але всі вирішили, що безпека — важливіша.

Єдиною його втіхою був сон. Можливо, через дроти, прикріплені до тіла, йому вводили якісь заспокійливі, тому він і почувався на порядок краще. Та принаймні завдяки цьому час минав швидше.

Так, було нудно, але все ж терпимо, бо в нього було за що триматися. J пообіцяв. Він пообіцяв повернутися. Він завжди приходив і раптово зникав, тож невелика затримка не здавалася чимось дивним. Через відсутність будь-якої фізичної активності чим тільки не були зайняті його думки, однак більшість із них завжди поверталися до J.

У кращі дні J злегка підіймав маску й дозволяв торкатися свого обличчя. Воно було таким м’яким. Порівняно з жорсткими простирадлами й шорсткими бинтами — безмежно м’яким. Іноді, піддавшись жадібності, він намагався проникнути пальцями ще глибше під маску. Коли кінчики пальців торкалися куточків очей J, чужі вії лоскотали його пальці. Навіть те, як тремтіла щока J під його пальцями, ніби від спроб стримати сміх, було приємним.

— Я не можу показати тобі очі. Нізащо.

І навіть цей лагідний докір був таким чудовим. Хоч побачити він їх і так не зміг би.

Інколи J гладив його по голові й торкався спотвореної шкіри без жодного вагання, а на руках ще й сам змінював пов’язки. Хіба це не було огидно? У J, мабуть, був міцний шлунок.

Його руки завжди пахли милом. Іноді вони навіть були трохи вологими. Хіба мисливець — це не той, хто щодня вбиває монстрів? Постійний приємний запах лише дивував його. Можливо, J щоразу ретельно мився, перш ніж прийти до лікарні.

Утім востаннє, коли J тримав його на руках, він відчув гіркуватий запах. Він курив? Що більше він думав про J, то більше запитань виникало. Під ковдрою він тренувався вимовляти їх уголос, та найчастіше губи видавали лише хрипкі, захекані звуки.

Як тебе звати? Де ти живеш? Скільки тобі років? Що тобі подобається? А що ти ненавидиш? Чим займаєшся? Ти куриш? Чому твої руки завжди пахнуть милом?

Коли ти прийдеш знову?

Одного дня, не маючи з ким поділитися цими запитаннями, він просто залишив їх у собі. І невдовзі вони почали множитися. Він не знав, коли це почалося. Не міг відстежити ні пору року, ні тим паче точну дату. Лише помічав, що візитів ставало дедалі менше. Ті, хто перевіряв його по десять разів на день, тепер з’являлися лише двічі, щоб підключити крапельницю замість їжі. Дротів на тілі поменшало, і навіть коли він нишком підводився й ходив палатою, ніхто цього, здавалося, не помічав.

Коли крапельниця майже спорожніла, він сам витягнув голку, а краплі крові витер бинтом.

Худі ноги торкнулися холодної підлоги. Він відчув невелике запаморочення, та це було терпимо. Він потерся стопою об крижану підлогу, й саме тоді почулися глухі голоси за дверима. Він повільно наблизився і, притиснувшись вухом до дверей, прислухався.

— …Ми більше не отримуємо постачання. Як би ми не намагалися…

— Але ж процес детоксикації майже завершився. Голки вже навіть не плавляться…