Тітка була з тих людей, хто ретельно святкував усі річниці.

— Повір, із часом такі речі входять у звичку.

Її календар завжди був переповнений днями народження, ювілеями найрізноманітніших людей та дрібними святами. Мабуть, вона просто була такою людиною — теплою й дуже уважною. Принаймні саме так думав Ча Відже.

Невдовзі після того, як вони познайомились, тітка якось підійшла до нього, тримаючи в руках телефон із відкритим календарем. Озирнувшись, аби переконатися, що поряд нікого немає, вона тихо спитала:

— Відже, ні… Може, тепер тебе краще кликати J? Якось незвично. І взагалі, чому саме таке ім’я? Ну гаразд, нема різниці. Коли в тебе день народження?

— День народження?

Ча Відже на мить замислився.

Мій день народження… Коли ж він? Ох, точно.

— Двадцять четвертого жовтня.

— Двадцять четвертого? Та воно ж буквально кілька днів тому було!

— Хіба?

— «Хіба», каже. Ти навіть дати сьогоднішньої не пам’ятаєш, не кажучи вже про своє свято!

Її долоня гучно ляснула по спині Ча Відже, і він рефлекторно зігнувся — не від болю, а радше щоб випадково їй не нашкодити. Якби вдарила сильніше, могла б і травмуватися.

— Ай-йай, боляче ж.

— Моїй руці гірше! Так, усе вирішено. Ти сьогодні ввечері вільний?

— Ем… Ніби так. Хіба що розлом раптом відкриється.

— От і добре. Тоді приходь до тітки на вечерю. Зварю тобі суп із водоростей.

— Що? Та не треба…

— Ніяких «та не треба». До речі, який торт тобі подобається?

— Будь-який…