Ганібі швидко окинула Ча Відже настороженим поглядом. Корисна звичка — саме вона зазвичай і рятувала мисливців у підземеллях і розломах. Ча Відже тим часом неквапом підняв порожні долоні, даючи зрозуміти, що вона може в усьому особисто переконатися.

Та замість того, щоб угамуватися, її вбивчий намір лише загострився — неначе сотня голок одночасно впилися в його шкіру.

— Не розслабляйся. Чи померти захотів? — вона різко огризнулась, а тінь, що ледь рухалась позаду неї, раптом завмерла.

Ганібі так і не прибрала рапіру й лишень трохи відступила. Ча Відже ж тим часом підняв руки на знак повної капітуляції.

— Це я, Ганібі.

Але вона так легко на це не купилась і, голосно пирхнувши, знову направила на нього рапіру.

— Маска ще не робить з тебе J. Знаєш, скільки тут самозванців?

— …

— Поясни мені все як слід. Якщо почую щось підозріле, відрубаю тобі до біса голову.

— Ми зустрічалися біля підземелля, пам’ятаєш? Ти дала мені інформацію про місцеперебування Лі Сайона.

— …

Важка напруга трохи спала. Ча Відже скористався цим шансом і кивнув назад, за свою спину.

— Сайон теж тут. Можеш сама перевірити. Він он там ховається.

Почувши своє ім’я, Лі Сайон визирнув з-за куска каменю й усміхнувся, ліниво махнувши рукою. Побачивши його, Ганібі повільно опустила зброю. Слава богу, ситуація не загострилась. Вона видихнула й сховала рапіру в піхви.

— Хах… Судячи з цієї надокучливої фізіономії, це, мабуть, і справді ти…

— Це ти про мене?

— А про кого ще? Так чи інакше, J, перепрошую, що так раптово напала. Іноді трапляються монстри, що можуть витягувати з людей спогади…

Ганібі злегка схилила голову, а Ча Відже від її вибачень одразу ж відмахнувся.

— Та все гаразд. Я б вчинив так само на твоєму місці.

Вони ніяково засміялися, та вже за мить усмішка з губ Ганібі зникла, і, насупившись, вона жестом вказала на білу землю.