— Насамперед! — Ганібі підняла вказівний палець. — У нас закінчується їжа й вода, а монстрів, з яких ми б могли це отримати, тут немає… Тож нам треба вибратися звідси якомога швидше. Це наш головний пріоритет. Згодні?

— І як же ми це зробимо?

— А ось це ми зараз і з’ясуємо.

— Ох… Я думав, ти маєш якийсь геніальний план, раз так упевнено говориш. Невже гадаєш, що від простих балачок вихід сам з’явиться?

— Спочатку треба оцінити ситуацію, придурку!

Наче їм було мало квача, так вони відхилилися від теми на чергову суперечку. Ча Відже став між ними, намагаючись заспокоїти обох.

— Зачекайте. Не варто сваритися. Послухаймо Ганібі й для початку оцінимо ситуацію.

— От бач? Хоч хтось тут розуміє, про що говорить.

Лі Сайон схрестив руки на грудях, кинувши їй мовчазний виклик продовжити, а Ча Відже на це ледь помітно зітхнув.

— Які є способи вибратися з підземелля?

— Або знайти вхід, через який ми сюди потрапили, або вбити боса підземелля. Але наразі жоден з цих варіант нам не допоможе.

— Як бачиш, тут нічого немає.

— Ерозія і справді розширюється в реальному часі, так?

— Саме так. Замок мав бути десь у цьому напрямку, але зник без сліду.

— …

— Проте така швидкість… Дивна. Я ніколи раніше такого не бачила.

— Те саме.

На мить Лі Сайон і Ча Відже перезирнулися. Чи могло це бути пов’язано з тим, що Лі Сайон залишив роль наглядача? «Хон Йесон» же був лише приманкою й не міг вічно втримувати зруйнований світ. Лі Сайон, здається, думав про те саме.

— Може, просто підемо далі? — тихо хруснувши кісточками, озвався він.

— Наосліп?