Юн Ґьоль стиснула кулаки, поволі закипаючи від злості.

— Не треба його захищати! Я піду доповім про це лікарю. Йому вже давно варто було мізки на місце вправити.

— Стривай, стривай. Ґьоль, які в мене взагалі стосунки із ним? Із Лі Сайоном?

— Що? Чому ви взагалі про це питаєте?

— Ні, серйозно. Я справді не знаю. Які в нас стосунки?

— Ну… — Юн Ґьоль дурнувато кліпнула очима. — Ви наче справжня родина, хоч і не пов’язані кров’ю, так? Ви дуже турбуєтеся один про одного. До того ж мисливець Лі Сайон… Тільки вас і слухає зазвичай.

— …

— Ви ж його просто обожнюєте, називаєте молодшим братом і все таке.

Ах, точно. Паніка вмить відступила. Він просто перелякався через це дурне відчуття провини. Ча Відже різко провів обома руками по обличчя, наче намагався його насухо витерти. Схоже, у цьому світі поцілунки та тому подібне були для них просто не на часі. Мабуть. Принаймні він хотів на це сподіватися.

Продовження розмови могло викликати підозри, тож Ча Відже навмисно змінив тему.

— Як у мене справи зі здоровʼям?

— Ох, мені покликати лікаря? Він зможе вам усе детально пояснити.

— Я хотів би почути про це від тебе.

— …Ви ж усе й так знаєте, хіба ні? І навіть щось приховуєте від мене, — пробурмотіла Юн Ґьоль, трохи надувшись.

Ох, то ось як я тоді поводився? Але я справді нічого з цього не знаю, подумав він.

— Я просто хочу почути об’єктивну думку. Як мій стан виглядає зі сторони… — відповів на це Ча Відже, надавши своєму голосу тужливих ноток.

— …

— Зможеш же мені розповісти?

Його голос злегка тремтів від спраги — наслідок того, що пару годин тому харкався кров’ю. Бляха, як же хотілося пити. Ча Відже тихо кашлянув, озирнувшись навколо в пошуках води. Юн Ґьоль швидко відкрутила кришку з пляшки свіжої води й простягнула йому. Невже його гра спрацювала? Дивно, та її очі навіть здавались трохи вологими.

Шморгнувши, вона випросталась і стала струнко.