— Помри у мене на очах.

Його голос звучав настільки страхітливо низько, що очі Ча Відже мимоволі округлилися. Це була мова, яку він добре розумів, але цього разу не зміг осягнути її сенс одразу. Лі Сайон тим часом обережно переплів свої пальці з його.

— Я буду поруч і не зведу з тебе очей, допоки ти не зробиш свій останній подих.

— …

— Навіть не думай, що помреш наодинці, — м’яко пригрозив той.

Ча Відже лишень безпорадно відкривав та закривав рота, не в змозі нічого відповісти, поки врешті не вимовив одне-єдине слово, що заполонило його свідомість:

— Чому?

— Чому?

Раптом почувся короткий смішок.

— Бо я не хочу бути дурнем, який навіть не знатиме, чому ти помер.

— …

— І…

Кінчик пальця м’яко провів по долоні Ча Відже. Щось зашурхотіло, і невдовзі шолом впав на землю, а солодкий запах став іще сильнішим.

М’яке волосся лоскотало скроні та вуха Ча Відже, а вже за мить Лі Сайон притулився щокою до його холодної гладкої маски. Після довгих вагань у тиші знову прозвучав ледь чутний шепіт.

Лишитися одному — це і є самотність.

Ча Відже не знайшов у собі сил відповісти. Самотність, яку він досі не помічав, страх смерті та ще один пласт самотності, прихований у цьому голосі, — все це накрило його хвилею. Замість слів одна самотня людина підняла руку, аби обійняти іншу, таку саму самотню душу. Лі Сайон згорнувся, притискаючись до Ча Відже, наче дитина.

Це було так дивно. Хоча спина Лі Сайона здавалася широкою й міцною, було таке відчуття…

— …

…Наче він і справді тримав у своїх руках дитину. Того самого хлопчика, що чіплявся за Ча Відже так, ніби той був усім його світом. Ігноруючи пекучий біль в носі, Ча Відже заплющив очі. Страх смерті, що панував над ним, здавалося, нарешті трохи відступив.

Аж раптом…