— Ти плачеш?

— …

Замість відповіді він відштовхнув руку, що торкнулася його.

Лясь.

І вона вмить неприємно запекла.

— Яйк… — мимоволі зірвалося з його губ.

А важке дихання раптом обірвалося.

— Лі Сайоне, — розтираючи пульсуючу долоню, покликав його Ча Відже.

— …Просто сядь і не вставай.

— Не командуй і краще відповідай на мої питання.

— О, чудово. Тоді стій далі… Якщо вже схотів більше ніколи не ходити.

Його голос був наче приглушене гарчання звіра — таким грубим і хрипким, що тіло Ча Відже мимоволі напружилося. Та вже наступної миті він зціпив зуби. Якщо зараз відступити, нічого не зміниться. Він навмисне зробив крок уперед, у бік столу. Проте...

Те, на що він наступив, було не підлогою, а чимось твердим, великим і трохи скошеним…

…Ступня?

Напевно, це була нога Лі Сайона. Але перш ніж він встиг це усвідомити, його тіло хитнулося вперед. На щастя, ще до того, як він упав, пара міцних рук встигла схопити його за плечі.

— Я ж сказав тобі сісти, хіба ні? — прогарчав невдоволений голос.

— Поясни вже мені нарешті. Що тут відбувається?

— Якщо я скажу, що на підлозі повно осколків порцеляни, тому вештатися квартирою не можна, ти мене послухаєш?

Ну, це була досить вагома причина. Ча Відже кивнув, і над його головою пролунало важке зітхання. Руки, що тримали його, нарешті послабили хватку. Зараз або ніколи. Ча Відже легенько постукав по столу.

— Іди сюди.