У гільдії Совон, як завжди, висів не те щоб дуже приємний запах старих книжок і дезінфікуючих засобів. Ча Відже йшов уперед, відчуваючи руку на своєму плечі. Лі Сайон тримався поруч, наче боявся, що він от-от знепритомніє.

…

Звісно, це його не тішило. Щоразу, відчуваючи присутність поруч, Ча Відже не міг приховати ні холодного поту, що виступав на шкірі, ні напруги в усьому тілі. Але жоден із них так нічого про це й не сказав.

Годину тому, щойно Ча Відже підняв слухавку, Юн Ґьоль схвильовано вигукнула:

— Вибачте, але, будь ласка, приходьте до гільдії Совон просто зараз! Це дуже терміново!

І на цьому дзвінок обірвався. Лі Сайон виглядав відверто незадоволеним, але не став зупиняти Ча Відже. Та й навряд чи в нього це б вийшло. У цій ситуації їм потрібна була будь-яка інформація.

До того ж…

До смерті Ча Відже лишалося не так і багато часу. Він без спротиву йшов за Лі Сайоном.

Клац.

Двері відчинилися, і їм назустріч хлинуло тепло й ледь вловимий аромат зеленого чаю. Приймальня?

— Ах, J! Ви прийшли! — пролунав голос Юн Ґьоль.

— Ага. Ти ж старшокласниця Ґьоль, так? — перевіривши для початку маску, відповів Ча Відже.

— Так! А ви той самий J, якого я зустрічала раніше, правда? Ой, ваша рука… Ви поранилися?

Ча Відже провів пальцями по шорсткій тканині, якою була забинтована його рука.

— Ах, це… Так, щось типу того.

— О ні, е-е, це ж точно не щось серйозне? У вас є зілля чи щось таке?

— Усе гаразд. Воно й так скоро загоїться. Та й у цьому світі я б не хотів витрачати зілля даремно.

Юн Ґьоль зам’ялася, виглядаючи занепокоєною, але Ча Відже просто похитав головою.

Не міг же він сказати, що поранився, витираючи сльози Лі Сайона.

Трохи раніше той мовчки продезінфікував рану й обережно перебинтував її, а Ча Відже не став питати, чому він робить це замість того, щоб просто використати зілля. Він просто дозволив йому подбати про свою руку, намагаючись уявити вираз обличчя Лі Сайона в ту мить.