Залишившись знову наодинці, Ча Відже постійно думав про людину, що так раптово з'явилася і так само раптово пішла. Щоразу, коли самотність накривала його, наче нещадна хвиля, він продовжував триматися лише завдяки тому, що згадував той голос, плащ, яким укрили його тоді, та розмови, що вони в той день вели. Обіцянка, дана безликому незнайомцю, стала його своєрідними кайданами. Кайданами, які не давали Ча Відже померти.

Скільки ж сили було в одній простій обіцянці.

Час минав так швидко, що він зрештою втратив лік. У той день він укотре перераховував кількість кісток навколо себе, аж раптом перед очима з'явилися яскраві білі системні вікна.

[Верифікація виживших…]

[Виявлено: 1 особа.]

[Сутність Ча Відже успішно подолала самотність.]

[Вітаємо! Виконується повернення сутності Ча Відже.]

[Помилка! Виявлено дані, що не відповідають поточній часовій епосі.]

[Ризик катастрофічного збою Системи, якщо залишити без уваги… 99%.]

[Ризик передчасного настання Апокаліпсиса, якщо залишити без уваги… 99%.]

[Запуск протоколу очищення пам'яті.]

Перш ніж він встиг відреагувати, сліпуче біле світло вже поглинуло його. На мить здалося, що все його тіло затягує в якусь безодню. Тому йому не лишалося нічого, крім як заплющити очі.

І ось, Ча Відже нарешті їх розплющив.

Замість закривавлених білих руїн перед ним було непроглядно чорне небо. Холодна злива пронизувала ледь не до кісток, змивши білий попіл і засохлу кров, що прилипли до його тіла.

Що… Сталося?

Він розгублено кліпав очима, поки тіло, що наче не було його власним, почало поволі збиратися до купи.

Удалині звучали голоси, що перекрикували гучну музику — пісні, яких він чомусь не впізнавав. Повітря просякло затхлим смородом старого жиру та гнилої їжі, неприємної суміші тухлих запахів, від яких у нього закрутило шлунок. Ніколи раніше він не відчував нічого настільки гидкого.

— Де… Угх… — під ним ворухнулося щось м’яке і хрустке.

Мабуть, через цей сморід нудота й піднялася тієї ж миті до горла. Ча Відже поспішно зірвав із себе маску і, відвернувшись, вирвав.