— Я можу подзвонити?

— Звичайно-звичайно.

— Дякую.

Ча Відже попрямував до прилавка всередині ресторану, варто було йому закінчити розмову з власницею. Він схопив стару слухавку і набрав номер телефону директорки Бюро з управління пробудженими, який знав лише він. Його руки сильно тремтіли під час довгих гудків. Проте…

— Набраний Вами номер не обслуговується. Будь ласка, перевірте номер і зателефонуйте ще раз...

Про всяк випадок він спробував зателефонувати ще раз, але результат був той самий. Ча Відже повільно поклав слухавку на місце. Його серце, яке до того було тихим, наче облите крижаною водою, почало битися все швидше, і перш ніж він усвідомив це, його шию вкрив холодний піт.

Невже я справді провалився на вісім років у майбутнє? Або, що важливіше... Я, що, справді помер?

Однак він не міг бути ні в чому впевненим. Можливо, директорка просто змінила свій номер. Ча Відже не хотів бачити ситуацію в суто негативному світлі. Коли він поспішно розвернувся, щоб вже піти з ресторану, він згадав про дещо важливе.

У нього не було з собою і копійчини. Перед тим, як увійти в розлом, він спакував лише розхідні матеріали, такі як зілля. Він навіть встиг використати їх усі, не залишивши жодного, а його інвентар був майже порожнім. У нього навіть не було грошей на їжу.

Крадькома глянувши на стареньку, Ча Відже обережно заговорив:

— Бабусю.

— Мм?

— Ну, я...

Поки він незграбно м’яв між пальцями рукав куртки, не в змозі продовжити, стара мовчки дивилася на нього. Потім вона повільно підійшла до нього і взяла його поранену руку в свою зморшкувату.

— Все справді гаразд, хлопче.

— Перепрошую?

— Просто приходь як-небудь ще сюди поїсти.

У руці Ча Відже опинилися дві зім'яті купюри по 10 000 вон кожна. Він кілька разів відкривав і закривав рот, не в змозі і слова вимовити, і зрештою лише схилив донизу голову. Старенька пішла на кухню і незабаром повернулася зі старою темно-синьою курткою і чорною кепкою.

— Одягни це краще.

— Ні, мені й так добре. Справді, мені й так добре...