Нам Вуджін потер підборіддя й уважно оглянув Ча Відже з голови до ніг.

— Непогано ти сховався. Навіть директорка Гам навряд чи здогадалася б, що колишній мисливець номер один, якого всі вважають мертвим, десь там порається на кухні занедбаного ресторанчика, доглядаючи за старенькою.

— …Будь ласка, залиш це в таємниці. Я не хочу, аби інші прознали, хто я насправді, — сухо відповів Ча Відже.

Нам Вуджін пирхнув.

— Хах. Не те щоб мені було кому розповідати. Та знаєш… Я все голову ламав, на біса Лі Сайон притягнув із собою цивільного, — він придивився до Ча Відже, та цього разу вже з неабияким інтересом. — То він знав, хто ти? Тому й тримав біля себе?

— Ні… Не думаю, що він від самого початку це знав.

Тоді Лі Сайон поводився особливо паскудно. Погрожував людям, крутив ними, як хотів, та зараз Ча Відже чомусь згадував ті дні з усмішкою на губах. Треба ж було так змінитися — тепер Лі Сайон мало не зі шкіри ліз, аби хоч якось йому допомогти.

Бляха. Ча Відже прикусив щоку, а Нам Вуджін тим часом насупився й спитав:

— Тобто, він не знав і все одно поперся світ за очі, аби привести тебе до мене? З його-то характером?

— …Просто ми уклали угоду.

— Він? Угоду? Оце вже щось новеньке.

Пробурмотівши це собі під ніс, Нам Вуджін відвернувся. Ча Відже розкрив долоню, спостерігаючи за тим, як ледь помітне золотаве сяйво ковзнуло по сліду від ланцюга, що лишився на його шкірі. Якщо чесно, ця угода більше скидалась на погрозу, та ще й у процесі він ледь Богу душу не віддав через отруту…

Але тепер, озираючись назад, він розумів, що це був правильний вибір.

Хто б міг подумати, що таким чином я зможу переконатися, що він досі жив…

Лі Сайон живий. Поки на його руці лишається мітка контракту, той дихає. І цього наразі  було більш ніж достатньо.

— А що з Со Мінґі? Він у порядку? — пригладивши волосся, що стирчало в різні боки від статики, запитав Ча Відже.

— І це тебе найбільше зараз цікавить?.. Живий він. Щоправда, ще не прокинувся. Йому знадобиться час, щоб оговтатися. І шрами, скоріш за все, залишаться.

Ах, дякувати небесам. Ча Відже видихнув із полегшенням. На шрами вже було якось байдуже. Головне, що він живий. Ча Відже провів рукою по лобу — його власні рани, на диво, вже повністю загоїлися.

— Ти що, справді підставив голову під удар? Про що ти, в біса, тільки думав? — цокнув язиком Нам Вуджін.

— …