Лі Сайон не міг бути тут.

Туп. Туп. Туп. Туп.

Я це знаю.

Туп. Туп. Туп. Туп.

Та ноги все одно несли його вперед. Ча Відже, ніби одержимий, мчав за ледь відчутним слідом енергії Лі Сайона, що вів його дедалі глибше в будівлю. Він минув кілька довгих коридорів і спустився сходами вниз, а, оскільки нагорі тривало зібрання, нікого на шляху він так і не зустрів.

Незабаром перед ним відкрився коридор із залізними ґратами — до жаху схожий на той, що він бачив у штаб-квартирі Прометея.

— …

Ча Відже сповільнив крок. На відміну від того місця, тут у клітках тримали не піддослідних, а мутованих людей. Дехто вже повністю перетворився на монстрів, а дехто мутував лише частково — наприклад, людина, у якої кінцівка перетворилась на лапу звіра. Більшість із них, здавалося, давно втратили глузд і тепер просто бездумно дивилися в стелю.

Їх, мабуть, накачали наркотиками…

Раптом йому стало так зле. Ча Відже заплющив очі й зосередився на енергії, що йшла з-за товстих броньованих дверей. Якби він спробував їх пробити, це привернуло б забагато зайвої уваги, тож він почав обережно обмацувати двері в пошуках механізму, який дозволив би тихо їх відчинити, аж раптом…

— …Хто ти? — пролунав тихий, боязкий голос.

Ча Відже повернув голову. За ґратами стояв хлопчик, тіло якого частково побіліло, а права нога вже перетворилася на кінцівку хижого звіра — явні ознаки вже запущеної мутації. Він пильно дивився на Ча Відже, вчепившись маленькими долонями в решітку.

…Чи варто мені щось сказати?

Піддослідні в білих одежах ніколи не розмовляли, тож Ча Відже вирішив змовчати й мовчки продовжив далі обмацувати двері.

— Ти не охоронець. Вони сюди не приходять, — знову заговорив хлопчик, уже щось починаючи підозрювати.

— …

— І вони не такі дрібні, як ти.

— …

— Якщо ти не відповіси, я когось покличу.

Хлопчик виглядав трохи старшим за Пак Хаюн. Теперішнє покоління було таким кмітливим. Ча Відже тихо зітхнув і присів навпочіпки перед камерою.