Лі Сайон іще сильніше притулився до Ча Відже, згорнувшись у його обіймах. Вуха, що визирали з-під чорного волосся, почервоніли, а шкіра, якої він торкався, неначе палала. Ча Відже ледь стримав сміх, що от-от мав зірватися з його губ.

І саме тоді міцні руки, що обвивали його талію та спину, раптом потягнули Ча Відже до себе на коліна, тож йому не лишалося нічого іншого, крім як незграбно вилізти на коліна Лі Сайона, який сидів на стільці.

— Наче зняти маску — це якийсь вищий пілотаж… — коротко буркнув той.

— Ага.

— Але зараз… Її зняти маєш точно не ти.

Його ключиці й потилиця здригалися щоразу, як Лі Сайон говорив, і раптом йому так дивно забракло повітря. Рука, що лежала на талії, легенько поплескала його по боці, ніби підштовхуючи до правильної відповіді.

— Це маю зробити я.

— …

— Якщо тобі справді шкода… Я заслуговую принаймні на це.

Відчуття, наче я сам собі могилу рию.

Та перш ніж Ча Відже встиг відповісти, лагідна рука торкнулася низу його маски.

Клац.

Вона піднялася, оголюючи підборіддя та вуста, а Лі Сайон тим часом ковзнув по відкритій шкірі губами.

— Опусти голову трохи нижче.

Хоч як би Ча Відже не вагався, він усе ж злегка нахилив голову й у відповідь почув тихий смішок. Його шию й підборіддя залоскотали чужі губи, а за мить маска глухо впала на підлогу. Ча Відже повільно розплющив очі. Примружені й ледь вигнуті через хитру усмішку очі дивилися на нього з ноткою схвалення.

— …

А за мить рука, що пестила його обличчя, ковзнула до потилиці й притягнула до себе. Не опираючись, Ча Відже ще нижче опустив голову. Його привідкриті вуста зустрілися з м’якими губами Лі Сайона, а за мить обличчя вкрили легкі, майже невагомі поцілунки. Мило. Ча Відже сам не помітив, як тихо захихотів.

— Ти надовго тут? — провівши губами по його щоці, прошепотів Лі Сайон.

— Не знаю. На стільки, скільки Ґьоль зможе втримати… Гей, не чіпай поперек. Мені лоскотно.

— Ти ж повернешся?