— Скоро всьому прийде кінець. І цьому місцю теж.

— Ну, тут і так уже майже нічого не лишилося. От скажи чесно, ти хіба не відчуваєш запаху свободи, м?

Хон Йесон широко розвів руки й позіхнув, та замість відповіді Лі Сайон лише витягнув із кишені пальта зім’яту пачку сигарет. Усередині лишилося всього дві цигарки — колись вони належали Ча Відже.

І навіщо людині з підірваним здоров’ям так рватися до куріння?

Тихо цокнувши язиком, Лі Сайон затиснув одну з цигарок між губами й звернувся до людини, що йшла попереду:

— Усе ж готово?

— Аякже. За кого ти мене взагалі маєш?

Хон Йесон махнув тому рукою й бадьоро рушив до зарослої стежки. За чагарником височіло старе, напівзруйноване складське приміщення, побите морськими вітрами й давно покинуте.

— Подивимося, чи воно досі там…

Скрип.

Двері важко зарипіли й невдовзі повільно відчинилися. Попри свій занедбаний вигляд усередині приміщення було укріплене масивними залізними ґратами, що тягнулися від підлоги до самої стелі. Лі Сайон повільно ступив у темряву.

Брязь, брязь.

Старі ланцюги люто загриміли, а слідом за цим луною розійшлося гортанне хрипіння, неначе комусь живцем роздерли горло.

— Увімкни світло. Воно все одно навряд чи відчує різницю, — Лі Сайон схилив голову набік.

— Твоя правда! Хвильку.

І вже за мить похмуру кімнату залило різке світло. За ґратами клітки невідома потвора жадібно втягувала повітря носом. Лі Сайон мовчки розглядав її — сліпа чотирилапа істота, чиї величезні щелепи були міцно скуті вугільно-чорними ланцюгами.

Вона сіпалася й раз у раз билася головою, однак пута тримали її досить міцно, а з-поміж щільно зціплених зубів цівками стікала біла слина.

— Звичайні намордники тут були безсилі. Добре, що держслужбовець залишив нам свої ланцюги, — уїдливо пирхнув Хон Йесон.

— Його можна звільнити?

— Ну-у~ Я б не радив. Якщо його звільнити, воно просто прогризе ґрати. Сам знаєш, як це буває. Люди, будівлі — байдуже.