Обережно прочинивши двері, Ганібі окинула поглядом залу гільдії, а Ча Відже зазирнув слідом за нею, швидко оцінюючи обстановку всередині. У залі вже зібралося четверо чи п’ятеро мисливців. Судячи з перемотаних подекуди тіл, більшість із них висмикнули прямісінько з медкабінету.

— Пацієнти, які проходять у нас лікування, одночасно почали проявляти сильну агресію. Мені потрібна ваша допомога, щоб угамувати їх, — заговорив рівним і позбавленим будь-яких емоцій голосом хлопчик, що стояв перед ними.

— Угамувати? Тобто, не вилікувати?

— Ці пацієнти мутують. І зауважте — вам треба їх угамувати, а не вбити. Я все зважив і дійшов висновку, що самотужки впораюся не скоро, тому й вирішив звернутися до вас.

Мисливці почали перешіптуватися між собою.

З мутантами зв’язуватися собі дорожче…

А в мене взагалі рука поранена…

Їх можна було зрозуміти. Мутанти були такими ж сильними, як і монстри, а бій із ними легко міг закінчитися новими травмами чи навіть смертю. Аж тут один із мисливців підняв руку.

— Їм же можна кінцівки зламати?

— По можливості утримайтеся від цього.

— Тц, ну й морока. А нам узагалі обов'язково це робити?

— Ні, я нікого не стану примушувати. Це просто прохання.

— Тоді я пас. У мене досі ребра болять.

— Аналогічно. Піду-но краще назад у палату.

— Так, звісно.

— Я прийшов сюди лікуватися, а не калічитися вдруге.

Мисливці один за одним розійшлися, залишивши залу порожньою. Хлопець провів їх поглядом, а потім розвернувся й зник у коридорі.

— Мисливці нині… Геть безхребетні, — роздратовано цокнула язиком Ганібі.

— Може, вони просто не хочуть помирати.

— Воно-то так, але якщо все лишити, як є, то далі буде тільки гірше.