Ча Відже розплющив очі.

І сліпуче біле світло вмить боляче по них ударило.

Він примружився та підняв долоню, затуляючись від цього сяйва, але воно, звісно же, нікуди не зникло.

— …Тц.

Загинаючи пальці один за одним, Ча Відже почав ставити сам собі запитання.

Де це я?

Незрозуміло.

Що я пам’ятаю останнім?

Широко роззявлений рот Бе Вонву і його тремтячий язичок у горлі.

Який стан тіла?

Спина й руки ниють, але все загалом у межах норми.

А свідомості?

Достатньо ясний.

Яка моя ціль?

Розібратися з Апокаліпсисом до того, як загине світ.

Стиснувши пальці в кулак, він відчув, що очі нарешті звикли до світла. Попереду, аж до самісінького горизонту, простягався похмурий краєвид, укритий білим попелом. І виглядав він точнісінько як розлом Західного моря.

Ча Відже сів, і під ним із хрускотом розсипалися уламки, здійнявши в повітря бліді хмарки пилу. Виходить, він увесь цей час лежав на вершині невеликого пагорба.

По його шиї пробіг холодок.

…Це ж не гора трупів, правда?

Він швидко притиснув долоню до землі й відчув під пальцями твердий, шорсткий бетон. Слава богу, це були просто навалені купи будівельного сміття. Ча Відже грубо потер маску — ця нескінченна білизна довкола змушувала тривогу поволі гризти груди.