Ча Відже нерішуче ступив у провулок. Під ногами відчувався вже не м'який пісок пустелі, а твердий шорсткий асфальт. Навіть повітря тут було іншим —  таким прохолодним, але з легкою вогкістю, що приємно лоскотала шкіру. Він зняв маску й глибоко вдихнув.

Це було місце, яке він ніколи не зміг би забути. Ча Відже повільно рушив уперед. Тихий провулок неподалік від ресторанчика похмільного супу. Саме тут під час пошуків Хаюн він помітив велике фіолетове полум'я й пішов на його світло. Так.

Саме тут він уперше зустрів Лі Сайона.

Тоді Лі Сайон у протигазі гамселив ногами якогось чоловіка. Ну, якщо вже казати точніше, то наркомана.

А я ж тоді серйозно думав, що він якийсь притрушений.

Ча Відже тихо всміхнувся. Тоді він дав собі слово триматися від цього хлопа якнайдалі.

— …

Усмішка зникла з його обличчя. Не виймаючи рук із кишень, він пильно дивився на тінь, що простяглася по землі. Якби тоді він одразу зрозумів, що Лі Сайон — це той самий хлопчик, чи змінилось би бодай щось? Поки він безрезультатно шукав відповідь на це запитання, у пам'яті сплив голос, що пролунав на вушко, коли з нього неквапом стягнули маску:

— Мені подобаємось ми… Бо ми більше за будь-яких інших Лі Сайонів і Ча Відже.

Великі долоні, що торкалися його щік і губ.

Якщо саме цей втрачений відтинок часу зробив їх тими, ким вони є зараз…

Якщо саме втрати викували їх…

Ча Відже підвів голову. Вагання й жаль за минулим зникли без сліду. Так, якби бодай чогось із пережитого ними не сталося, вони б ніколи не змогли дістатися аж сюди.

Дві поразки й один останній шанс. Нарешті вони опинилися на самому порозі Апокаліпсиса. Після незліченних невдач вони знову втрачали один одного і знову знаходили.

Щойно Ча Відже зробив крок уперед…

Гуп, гуп, гуп.

Як із-за рогу долинули важкі глухі удари й приглушені стогони.

Невже це справді Лі Сайон?

Ча Відже обережно визирнув із-за рогу — високий чоловік у чорному одязі бив ногами людину, що зіщулилася на землі.

Ого, уже вдруге на це дивлюсь, а видовище все таке ж моторошне.