Ікло Василіска, знайдений у розломі Західного моря, хоча і не був створений Хон Йесоном, але сам вважав інакше.

Навіть якщо не враховувати гравіювання, твердження Хон Йесона мало сенс через характер цього меча. Яблуко від яблуні не так далеко і падає, та і загалом у випадку цих двох надто вже добре працювала приказка «що посієш, те й пожнеш».

Коли Ча Відже замовк, заглибившись у роздуми, Хон Йесон не втрачав час і не припиняв скиглити йому на вухо:

— Гмм? Гмм? Ой, та кажи вже! Я зараз помру від цікавості!!!

Він був точнісінько як Ікло Василіска — щойно що, так претензії висуває.

Проте його «батько», Хон Йесон, нічого не знав про розлом Західного моря. Якщо так подумати, то складалося враження, що цей меч створив якийсь інший Хон Йесон, а не той, що стояв зараз перед ним. Та і Ча Відже готовий був визнати, що і розлом, де могли бути сплутані час і простір, уже не здавався йому простою вигадкою.

Не раз траплялося, що люди мали одні й ті самі імена і візуально були дуже і дуже схожі один на одного.

Хон Йесон не з’являвся у фрагментах, які тоді йому показала Юн Ґьоль**. Проте ті уривки належали зруйнованому світу, який вона зібрала докупи у своїх снах. Десь там, серед цих шматочків спогадів, мав бути й фрагмент з Хон Йесоном. Ча Відже бездумно спостерігав, як вітер похитує траву у внутрішньому дворі.

Варто буде знову зустрітися з Юн Ґьоль…

Якщо вдасться дізнатися, як Ікло Василіска, створений тим іншим Хон Йесоном, опинився у розломі Західного моря… Це могло б допомогти врятувати людей, похованих всередині. До того ж він мав ще багато запитань з приводу апокаліпсису.

Ча Відже мовчав, а Хон Йесон, нетерпляче чекаючи на відповідь, почав стукати ногою по ґанку.

— Гей? Секретарю? Ти мене слухаєш? Обдумуєш щось? Скільки мені ще чекати?

Погляд Ча Відже ковзнув повз Хон Йесона і зупинився на порцеляновому курчаті, яке тихенько собі дрімало. З моменту, коли курча вмостилося на його телефоні, воно не переставало трястися, але, схоже, все ж його це мало турбувало.

Лише одна людина могла бути настільки впертою, щоб дзвонити безперестану так довго. І це без сумніву був Лі Сайон. Ча Відже мовчки звів очі вгору, проводжаючи поглядом білі хмаринки, що неквапливо пливли блакитним небом. Давно він не відчував такого сильного бажання втекти від реальності.

Чудово, мені точно кінець.

— Секретарю Кім!

Брова Ча Відже сіпнулася від цього оклику, що був за три секунди від того, аби перетворитися на бідкання козеняти. Його не лише вирвали з роздумів, а й позбавили можливості втекти від реальності. Ча Відже глибоко зітхнув і намагався стримати себе вже втретє.

І тут його раптом осяяло.

…Як цей тип може бути таким зухвалим після того, як викрав людину?

У свідомості сплив образ Лі Сайона, а разом із ним — його насмішкуватий голос.