БАХ! ГРЮК! ГАРК…

Звук чогось величезного, міцного, що поволі розвалювалося на шматки, рев голема — все це змішалося у підземеллі, розриваючи тишу. Один лише цей шум струсонув усе навколо. Із центру вибуху вирвалася сліпуче сяйво і буря білого попелу та пилу.

Більшість мисливців використовують усі свої сили у битвах з монстрами підземель. Не лише зброю, а й навички та здібності, що виглядають так само видовищно, як спецефекти у фільмах-бойовиках чи дорамах. Битви мисливців у відносно спокійну Епоху Великих мисливців були приголомшливими та справді вражаючими…

Однак той, хто зараз стояв перед големом, був дещо іншим.

ГУП!

У штормі пилу спалахнуло блакитне світло. Величезні уламки, розбиті на дрібніші частини, падали, неначе метеори, крізь несамовитий вітер.

— Ах! — Хон Йесон скрикнув, поспіхом піднімаючи свій щит. Те, що впало, було ще однією відрубаною рукою.

Майстерність того, хто бився з велетенським големом, покладаючись тільки на спис і власне тіло, аж ніяк не можна було назвати видовищними. Швидше, вона була… Спокійною, навіть дещо безтурботною. Але водночас ця майстерність були настільки могутньою та бездоганною, що неможливо було відвести погляд від цієї людини.

Лі Сайон не зводив очей з цієї бурі.

Скільки вже минуло часу?

Глухий рик голема поступово затих, і довкола запала мертва тиша. Коли пил нарешті осів, вони побачили…

— Ого… — Юн Ґьоль, що спостерігала за всім із широко розплющеними очима, мимоволі видихнула зі щирим захопленням.

На місці, де щойно вирувала буря, залишився лише голем, що стискав зламаною рукою власні груди. Він напівлежав, відкинувшись назад, а поряд із його розтрощеним зап’ястям стирчав величезний спис. Ідеальне влучення. Як кажуть, у самісіньке серце. А на тілі голема стояв Ча Відже, стискаючи рукоятку спису.

Тьохк… Глухе серцебиття під його ногами поступово затихло. Переконавшись, що бос підземелля мертвий, Ча Відже без вагань витягнув спис. Посеред грудей голема зяяла не малих розмірів діра.

Перекинувши зброю через плече, він легко зістрибнув на землю. Голем, що стояв із пробитим тулубом, нарешті впав з останнім, гучним гуркотом. Після цього нарешті настала тиша.

Ніхто не насмілювався заговорити першим, поки Ча Відже не підійшов до них. Він ішов повільно, волочачи поношені кросівки по землі.

Його руки все ще помітно тремтіли. Це відчуття неспокою — суміш провини за те, що був єдиним вижившим, і жалю через те, що навіть частини тіл полеглих товаришів йому не вдалося забрати з собою, — вже давно стало частиною нього. І, мабуть, ще довго залишатиметься з ним, обтяжуючи душу та розбиваючи дух на дрібні шматки.

Ча Відже тонув у власних почуттях. Відтоді як його викинуло з розлому Західного моря, він заплющив очі й вуха, занурюючись у безмовну воду. Бо у цьому місці, де не було місця для J, панував крихкий мир, якого всі так прагнули досягти. І він не мав жодного права порушувати його.

Проте…

…Він обережно озирнувся, вдивляючись у змучені обличчя, і недовзі тихо запитав: